Гостевая Сюжет Персонажи Внешности Нужные Хочу к вам Хотим видеть Шаблон анкеты
Добро пожаловать в Хогвартс второго поколения. Осень-зима, 1997 г. Эпизодическая система игры, NC-17. Кровавое зарево войны медленно всходит над Лондоном. Оставаться в стороне невозможно.
Администрация
Lisa Turpin ♦ Patricia Selwyn ♦ Astoria Greengrass ♦ Antony Goldstein
В игру требуются Пожиратели Смерти, Орден Феникса, преподавательский состав и студенты. На подходе акция для магглорожденных в бегах. Не стесняйтесь, заходите в гостевую и спрашивайте!

Harry Potter | Be safe, be strong

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Harry Potter | Be safe, be strong » » Альтернатива » ти так чекала на весну


ти так чекала на весну

Сообщений 1 страница 4 из 4

1

http://funkyimg.com/i/248vX.png

время/дата: британська імперія, листопад тисяча дев'ятьсот двадцятого року.

участники: patricia selwyn, susan bones.

история світова війна пройшлася світом. світова війна пройшлася по людям, розтоптавши їх самих, їхні душі і надії, навіть не змигнувши оком.
проте настала та мить. закінчилась війна. зброя складена, білі прапори вивішені. світова війна пішла з історії. проте не пішла зі сердець людей, що вижили в ній. не пішла із нічних кошмарів двох польових медсестер, які прокидаються щоночі, нездатні повірити в те, що все закінчилось. нездатні заповнити порожечу всередині.

0

2

новий фетиш - чорні панчохи, чоловіча сорочка,
і пляшка чогось міцного.
називається с а м о т н і с т ь.

Війна не щадить нікого. Це безжальне стерво, що без стуку, без попередження вривається в життя. Ламає долі, насолоджується останнім подихом солдата, на сніданок п'є кров тисячі безіменних чоловік, що лежать у братській могилі. Війна жорстока, вона вбиває всіх: молодих і старих, забирає життя ще ненароджених, вмивається сльозами розбитих жінок, які не знають, як їм жити далі і чи варто взагалі.
Для когось то є просто гра. Генерали сидять в своїх кабінетах, ховаючись за спинами сотень і тисяч молоденьких хлопців, вони відправляють на передову вісімнадцятирічних юнаків, які ще не пізнали гіркуватого присмаку життя, та вже напились кров'ю досхочу. Для когось то є просто гра, горіти їм в пеклі довічно! Для кого війна - всього лиш жарт, нехай ж ізгниє під шаром землі!
Це були довгі чотири роки. І ті числа, що після запишуть в підручниках історії, не покажуть той біль, той холодний дотик та металевий присмак війни, вона забрала життя десяти мільйонів людей, а зруйнувала... Ця кількість не підлягає підрахунку. Ніякі цифри не зможуть описати те жахіття, яке ще пару тижнів тому, панувало у світі. Війна закінчилась тоді, коли останній жовтий лист впав додолу поряд з тілом останнього загиблого солдата.

Та це не кінець, для тебе війна не скінчилась, ніколи не скінчиться.

Твоя самотність - це ковток ірландського віскі, що так любив твій чоловік, щоранку і щоночі, а ще за обідом. Ти засинаєш, обіймаючи його сорочку, а прокидаєшся в сльозах. Тепер ти - сіра, невдала копія самої себе, більше немає сміху, неначе у шестирічної дитини, немає тої жаги до життя, пригод у очах, немає нічого, щоб нагадувало тебе колишню, нічого, лиш порожня оболонка.

Ти знаєш про війну не з чужих вуст, сама відчула її смак. Стираючи піт з чола після дванадцяти годин на ногах, залишала кривавий слід, твої руки забруднені кров'ю солдата, що завдячую тобі своїм життям. Ти врятувала не одного, і не двох, ти ніколи не рахувала тих, кому допомогла, та знаєш точно, що за чотири роки сто двадцять чотири померли на твоїх руках. Ти пестила їх голову, співала пісні, розмовляла, ти пригортала їх до себе, намагаючись полегшити нестерпний біль, та твої зусилля були марні. Ти хотіла допомогти їм, щоб десь там хтось допоміг твоєму чоловікові. 
Ти не плакала ночами в шпиталю, якщо не будеш сильною, то хто тоді? Про тебе казали різне: хтось вважав тебе мужньою, для когось була безсердечною, та ніколи нікого не хотіла переконувати, тобі було байдуже, що про тебе думають, не це було важливо, не це...

Коли все закінчилось, ти прийшла додому. Світлі стіни, обшарпані речі. У вас ніколи не було багато грошей, ви були бідні, та щасливі. Ви кохали один одного. Він був для тебе всім, тому твій світ розпався на сотні малесеньких уламків, коли в останній день війни отримала похоронку. Ти навіть почула дзвін розбитого серця.
Зібрала речі, закрила квартиру, та поїхала з рідного містечка, ти навіть не попрощалась ні з ким. Ніщо не мало сенс без нього. Більше тебе ніхто не бачив, більше про тебе ніхто не чув.

Маленька квартира на околиці Лондону. Тут тихо, тут ніхто тебе не потурбує, ніхто тебе не знає, не задає дурних питань, ніхто не нагадує своїм співчуттям щохвилини, що твій чоловік - останній загиблий солдат.
Нещасна, самотня. Ти кутаєшся в своє старезне пальто, коли гуляєш по вулицям міста, вдихаєш повні груди холодного повітря, ти - жива, та чи потрібне тобі це життя? Ти б без жалю полетіла б з мосту прямо в крижані обійми Темзи, та невидима рука тримає тебе.

Ти не знаєш, навіщо прийшла сюди, ти не хочеш ні з ким говорити, не хочеш ділитись горем, воно лише твоє, і начхати, що долі багатьох жінок зруйновані так, як і твоя. Та ось ти тут, стоїш серед таких же, як і ти, у них в очах море розпачу та нестерпного болю. Ти чуєш їх голоса, позбавлені барв життя, а ти мовчиш та ховаєшся серед натовпу, не бажаєш бути поміченою, то навіщо ти прийшла?
Минуло хвилин десять, ти розвертаєшся та йдеш геть, ти біжиш в свою маленьку квартирку, свою нірку, де ти зможеш сховатися, дістати пляшку віскі та осушити її, не дістаючи келиха. Ти залежна від відчуття тепла, що тече по стравоходу, для тебе це єдиний рятунок.
Ти біжиш геть, втираючи зрадливі сльози, що котяться з очей, ти не готова до розмов, та випадково зачіпаєш плечем жінку приблизно одного віку з тобою.
- Пробачте, - швидко кидаєш їй, не піднімаючи очей, та поспішаєш в свою схованку, де немає нікого, лиш ти та твоя скалічена душа.

Ти чекала на весну, та отримала тридцять три холодні осені.

+2

3

сергій бабкін – ще осінь зовсім молода
бачу вирій душі
що його лише раз надивитися можна –
то осінь людська коли облітає волосся і одяг
а найпершими – очі

/ q.
.  .  .

вона знову просинається від власного крику. в повітрі повисли розриваючі на частини, відчайдушні ноти її власного голосу, що розпилюють навпіл темноту її кімнати.
ні, будь ласка, будь зі мною, не закривай очей, не полишай мене! прошу тебе, не закривай!  будь зі мною!
в своїй долоні вона привидом відчуває його все ще теплу руку, яку стискала до останнього. за яку намагалася витягнути свого любого тома з того світу. та він уже перейшов межу. він відлетів, лишивши її одну. заплакану. розідрану на частини. з кров'ю на руках, зі сльозами на щоках та з всепоглинаючою дірою всередені.  він полишив її, подарувавши перед тим надію на спасіння.
та війна нікому не лишає надії. війна роздирає тебе на шматки, проникає під саму твою шкіру своїми голками. вона тепер назавжди з тобою. вона тепер назавжди в твоїй голові. в твоїй спогадах. ти можеш забути про спокійний сон.
вона мілко тремтить, хапаючсь за краї простирадла, наче це може допомогти їй не впасти в ту безодню, що породили її нічні кошмари. вона тихо задихається, їй мало повітря і в горлі застрягнув залізний ком.
кімната розривається від її сліз і здавленого плачу. світ розривається від мільйонів інших таких марних сліз, що несуть разом із собою ночні кошмари.
бо вони не забудуть. уже ніколи.

їй осінь врізається голками в саме серце. в голові зринають спогади минулих років. в голові зринає та сама, найхолодніша осінь вісімнадцятого року. коли в її шпиталь, уже не польовий, а місцевий, привезли тома. її тома. з закривавленною головою. без руки. вона пам'ятає занадто чітко як різко він дихав. як хапався за повітря як за останню ниточку. як боровся за життя. як вона боролась за його життя разом із лікарями. як він стискав її руку. спершу сильно. а потім все слабше і слабше. поки зовсім не випустив.
перед очима все розмивається і вона стирає зі щоки сльозу, котору більше ніколи не буде здатна стримати. вона ніколи не забуде цього. ніколи не забуде його останнього подиху. ніколи не забуде, як закрились його очі, і як востаннє він подивися на неї.
вона ніколи не зможе викинути цього зі своєї голови, зі свого серця.
він буде до скону приходити до неї у снах. у холодних, темних снах. бо у них більше немає майбутнього. у них більше немає надії.
війна дістала свого холодного меча і відсікла все. відрізала всі пов'язуючі нитки. порубала надії і плани. понівечила усмішки, вирізавши на лицях страшні гримаси. війна пройшлясь кров'яною доріжкою від багатьох будинків, погасивши там світло надовго.

їй холодно в цьому будинку одній. вона кутається у шерстяні шарфи, але цього недостатньо. вона шиє на замовлення і рідко виходить зі своєї нори. там кожна горизонтальна поверхність заставлена фотографіями. її будинок - храм її минулого. храм минулого, де більше немає місця майбутньому. лише існуванню. пустому існуванню.
вони з томом купили цей будинок якраз перед війною. він - успішний журналіст. вона - хай і не найзнатнішого походження, проте не із бідного роду. вони мали одружитися двадцять третього жовтня. проте у двері постукала війна. а вони необачно відчинили. необачно пустили до свого дому. і вона випалила все дотла. том відстрілювався десь там на фронті. вона молилась за його душу кожну хвилину, повторюючи благальну молитву у своїй голові без перерви. вона перев'язувала ранених, тримала їх за руку та обіцяла, що все буде добре. брехала деколи, звісно. відчувала на губах солоний присмак сліз. але так було треба. так просто було і цього було не змінити.
поки, в кінці-кінців, вона не опинилась біля ліжка. тримала його за руку так, як і тих солдатів до нього. так само обіцяла, що все буде добре. і так само відчувала присмак сліз, проте уже гіркий. гіркий смак і ріжуча біль десь в лівому боці піт гратками ребер.
вони вийшли з того невеличного затишного дому разом, тримаючись за руки і наївно віруючи у щасливий кінець.
вона зашла в темний і холодний будинок одна. з коробками згадок в руках, щоб більше ніколи не бачити світла.

вона шиє на замовлення і майже не говорить. за її спиною шелестить шепіт. адже як так. раніше така життєрадісна і бойова. зараз закутана в шерстяні шарфи, темна і похмура, з пустим поглядом і привидом посмішки. сидить в своєму будинку, обставивши його фотокартками, збудувавши свій власний меморіал.
люди шепочуться, та вона, щільніше кутаючись у шерстяну  хустку на плечах, прямує на зустріч. зустріч таких же як і вона - колишніх польових медсестер, що просинаються від власного крику вночі. таких, як вона - що знають про той солоний і гіркий присмак на губах.
вона слухає розповіді і, о боже, їй стає трохи легше. вона блукає поглядом навруг та не бачить знайомих лиць. так навіть карще.
вона все ще стоїть зачаровано, як хтось зачіпає її плечем, вибачається і швидко біжить далі.
їй здається, що вона бачить себе. таку саму сутулу, опустошену, з тим залізним комом в горлі і сльозами, що неможливо контролювати.
вона і сама того не розуміє, але швидко іде слідом. і ледь торкається ліктя того тікаючого власного відображення.
- ви... ви не бажаєте випити кави? я думаю, що кава вам не завадить. мені теж. давайте сходимо в мою ледь не сказала нашу улюблену кав'ярню.
голос звучить незвично після довго мовчання. і ледь бринить.
вона дивиться в заплакані очі жінки напроти неї. вона дивиться в свої очі.
мовчки вони ідуть в кав'ярню, що на іншому боці вулиці. дві переламані війною жінки. з такими різними і такими схожими долями.
вони сідають за стіл і їм приносять меню.
вона замовляє каву по-ірландськи. улюблену каву тома.
на губа з'являється той самий гіркий присмак.
вона щільніше замотується в хустку.
- небезпечно проводити цей день наодинці. я знаю.
голос звучить тихо. але вона знає, що її нова знайома чує її. точно знає, бо бачить по її очах.
знає, що її теж розривають внутрішні крики, які ніколи не вирвуться на волю. 

+1

4

У кожного своє нещастя, сховане за сімома замками десь на самому дні душі. У кожного свій особливий вид болю, що роздирає на шматки. Засипаючи серед темної нічної тиші, кожен пестить свого монстра, пазурі якого стискають тремтяче серце.

Ти б хотіла сховатись у шафі з його речами, де все ще витав той неповторний аромат його парфумів, благородний, вишуканий, він завжди окутував тебе теплом і відчуттям спокою. Ти б сиділа там не одну годину, вдихаючи до болю знайомий запах з яскраво вираженими деревними нотками, а на тонких устах твоїх солоний прояв смутку.
Та тобі не вистачило мужності, ти сховала всі його речі в величезну коробку, всі ваші спільні фото, будь-які речі, що нагадували про нього. Все ваше життя було закопане під грудою старих та непотрібних речей в комірчині, лиш обручку не змогла зняти. Щоночі, коли зірки збирались в сузір'я, що губами малював він по твоєму тілу, ти відкривала ту комірчину, тремтячими руками перегортала сторінки фотоальбомів зі старими фотографіями, де він ще був поряд з тобою. Щоранку ти прокидалась, обнімаючи весільний портрет, цілувала його обличчя, та ховала все в коробку, закривала комірчину на ключ. І так щодня, знову і знову. Замкнене коло, що його не розірвати.

Сьогодні ти хотіла порушити цю традицію, ти бігла від цього зборища анонімних понівечених душ і тіл, у кожного тут була своя важка історія. Вони казали, що треба говорити, лиш зі словами стане легше. Брехня, легше не стане, ніколи, ти лиш навчишся жити з цією чорною порожнечею замість серця. Ти бігла з усіх ніг, ти бігла в свою малесеньку квартирку, ти бігла до комірчини, де сховане все твоє життя, весь сенс. Ти хотіла відчути його запах, можливо, його вже немає на речах, та ти добре пам'ятаєш, не здатна забути.
А за спиною тихий голос, що здається загубленим вітром у впалому листі. І лиш легкий доторк дає впевненість в тому, що тобі не здалось, не почулось.
Згоджуєшся на запрошення до кав'ярні ледь помітним кивком голови. На впалих щоках незнайомки сліди сліз, що вже давно висохли, руки її тремтять, чи то від пронизливого вітру, чи то від болю, що ріже тупим та іржавим ножем.
Ти дивишся на неї поверх меню трохи іронічно. Небезпечно, наодинці. Неначе серед натовпу стане легше, неначе хтось поверне тобі його, неначе зможеш хоч на мить доторкнутись устами до рідної щоки, неначе зможеш сказати йому ще раз, як сильно його кохаєш, що він все твоє життя. Сама чи з кимось, це нічого не змінює. Нічогісенько.

Офіціант приносить ваше замовлення. Жінці, ім'я якої не знаєш, каву, а тобі імбирний чай з м'ятою. Ви мовчки грієте руки, малесенькими ковточками вливаєте в себе гарячий напій, та тільки він не здатен зігріти вас повністю. Холод поселився в серці.

- Розкажіть про себе - ти перша порушуєш цю мовчанку, схиляючи голову трохи набік, уважно розглядаєш жінку. Під очами сховались темні синці - сліди недоспаних ночей.

Ти теж не можеш нормально спати. Варто лиш заплющити очі, як в голові яскраві картинки постільної білизни, що вся у плямах крові. Ти бачиш обличчя солдатів, що на руках твоїх помирали, вони звертались до Бога, кликали Лілі, маму, сестру чи брата, вони стискали простирадла в руці, а потім завмирали назавжди. Це неможливо забути, неможливо викинути з голови. Ти бачиш чорний конвертик, який боїшся відкривати, адже знаєш, що в ньому. Ти не бачила свого коханого, може, це й на краще, що не бачила його понівеченого тіла. Та ці образи ще не так страшні, як спогади про Нього.
Непомітним порухом руки стираєш сльози, міцно обнімаєш себе, повертаючи в реальність. В реальність, з якої б воліла втекти.

- Моє ім'я Еліз... - так кликав він тебе гарячим шепотом на вушко, Еліз, кохання моєЕлізабет

0


Вы здесь » Harry Potter | Be safe, be strong » » Альтернатива » ти так чекала на весну


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно © 2007–2017 «QuadroSystems» LLC